ВизиЯ Государство Реформы Словаччина - образчик розумних економічних реформ, що дали результат

Словаччина. Прощання з “чорною дірою Європи”

В результаті виборів 1992 року було прийнято рішення про розділення Чехословаччини. У Словаччині популіст Владимир Мечіар, який критично ставився до реформ, виграв переважною більшістю зі своєю партією HZDS. Далі за кількістю здобутих голосів йшла дещо трансформована колишня комуністична партія. Найсильніша партія влади, прореформістська та профедераційна ODÚ-VPN, вилетіла з парламенту, отримавши лише 4% голосів.

1 січня 1993 року Чехословаччина розділилася. Економічні наслідки від цього були негативні для Чехії, так і Словаччини. Але для другої — значно гірші, оскільки у словаків була менш розвинена економіка.

Доба Владимира Мечіара (1992-1998). "Чорна діра Європи"

До 1998 року Словаччиною керував Владимир Мечіар. Країна більше нагадувала Білорусь Лукашенка, ніж сусідні Польщу, Чехію та Угорщину. За його правління Словаччина взяла курс безвідповідально-популістської політики, побудованої на кумівстві та корупції і замішаній на безтурботній економічній політиці та нехтуванні правилами демократії. Мечіар намагався повністю сконцентрувати владу у своїх руках і не нехтував найбруднішими методами та залученням спецслужб. 

Владимир Мечиар - популист и антиреформатор

Економіка страждала від суттєвих спотворень, стан якої мені нагадує економіку нинішньої України. Приватизація відбувалася переважно непрозоро і страждала від кумівства. Переважно у формі "прямого продажу", який давав можливість уряду передавати власність над високоприбутковими підприємствами особам, які мали тісні зв'язки з провладними партіями. Це були переважно колишні керівники компаній, що приватизовувалися. Вони мали сплатити лише символічну ціну за свої нові частки у власності. Корупція панувала також серед найбільших державних банків крани та великих монополіях, таких як газові мережі, виробництво та розподіл електроенергії, телекомунікаційні компанії тощо.

Зрештою, система дала збій. Слабке верховенство права, неробоча система судочинства і брак налагоджених механізмів вилилися у хвилю банкрутств та заморожування економічної системи. Рівень зайнятості підтримувався шляхом штучного заохочення неефективних та неконкурентних фірм.

Почала зростати ізоляція на міжнародній арені, країну виключили з першого кола розширення НАТО. Словаччину не було запрошено приєднатися до Організації з економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Не дозволили також ранньої участі в перемовинах щодо приєднання до Європейської Спільноти. Найжалюгідніше резюме цих руйнівних тенденцій озвучила Мадлен Олбрайт, на той час – держсекретар США, яка назвала Словаччину «чорною дірою Європи».

Авторитарний режим Мечіара мав своїх прихильників у Словаччині, бо давав суспільству відчуття стабільності. Сам Мечіар продовжував експлуатувати імідж батька словацької незалежності, цементував владу тотальним контролем ЗМІ, підтримкою лояльних олігархів та, за прикладом багатьох авторитарних лідерів, відомих зірок. 

Доба Мікулаша Дзурінди (1998-2006). "Тигр з Татр"

На чергових парламентських виборах партія В. Мечіара HZDS знову перемогла, але з мінімальним відривом — 27% голосів та 43 з 150 місць у парламенті. Другою була "Словацька демократична коаліція, яка здобула 42 мандати (на 1 менше). Владу взяла широка коаліція правоцентристів, зелених та трансформованих комуністів. Новий уряд очолив Мікулаш Дзурінда.

Мікулаш Дзурінда та Іван Міклош

Одне з чільних місць у новому уряді обійняв другий головний герой нашої історії – 38-річний Іван Міклош, який мав західну освіту, а також досвід роботи у владі на початку 90-х та зв’язки. У першому уряді Дзурінди Міклош виконував роль віцепрем’єра з економіки.

Як пізніше згадував сам Міклош, на нього була покладена технічна робота, тоді як завданням прем'єра було "ледь не щодня йти до парламенту, зустрічатися з депутатами та переконувати їх голосувати за реформи". 

Партії погодили, що Словаччині треба заповнити брак своєї інтегрованості до ЄС та НАТО й запобігти ізоляції від євроатлантичного простору та формування занадто близьких зв’язків із Росією.

Країна була політично й економічно ізольована від міжнародної сцени. Держава не розраховувалася за своїми зобов’язаннями та позичала під 25% і вище. Банкрутства, неплатежі та корупція стали звичним явищем, судочинство не діяло, а три найбільших державних банки були на межі колапсу.

Під кінець правління першого уряду Дзурінди Словаччина відновила свої макроекономічні баланси, а також урятувала й приватизувала фінансові установи. Вона покращила бізнес-середовище, отримала зарубіжні інвестиції та залучила сильних інвесторів, які здобули частки у декотрих з її природних монополій. Також вона подолала дефіцит інтеграції, підготувавшись до вступу в ЄС не меншою мірою, ніж її сусіди по Вишеградській четвірці.

Після виборів 2002 року було сформовано правоцентристську коаліцію (вдалося обійтися без лівих партій), яка змогла порівняно швидко дійти згоди щодо глибоких структурних реформ на ґрунті продовження євроатлантичної свободи та покращення бізнесового середовища. Було узгоджено перетворення, які би підвищили конкурентоспроможність Словаччини та стали підґрунтям для високих темпів економічного зростання і зайнятості.

Другий уряд Дзурінди (2002-2006) запровадив реформи, що помітно змінили Словаччину. Було погоджено про необхідність такої економічної політики, яка закладе підвалини надійного та стійкого зростання словацької економіки за рахунок збільшення конкурентоспроможності країни. Серед передумов для досягнення цієї мети було підвищення економічної свободи, макроекономічна стабілізація, покращення бізнес-середовища, збільшення іноземних інвестицій, вступ до ЄС. Головним знаряддям для досягнення цих цілей був набір глибоких структурних перетворень, включно з фіскальною децентралізацією, реформами оподаткування, соцзабезпечення, пенсійної системи, ринку праці, охорони здоров’я та освіти. 

Уряд отримав повноваження наприкінці 2002 року. Протягом 2003-го він готував законодавчі аспекти реформ.

Більшість структурних перетворень розпочалася 1 січня 2004 року. Таким чином, 2003-й та 2004-й стали ключовими роками для реформ, що дали поштовх економічному зростанню та привели Словаччину до успіху. Перш за все це податкова реформи, яку я опишу пізніше. Вдалося досягти всіх амбітних цілей, які ставила урядова програма (крім часткового запровадження плати за навчання в університетах).

Це створило сприятливі умови для західних інвесторів. За даними Державної агенції з інвестицій та торгівлі (SARIO), протягом 2003 року було підписано 22 інвестиційні угоди на $1,55 мільярда, а в 2004-ому – ще 47 на суму $2,26 мільярда. 

Найбільше припало на автомобільну галузь. Так, завод Volkswagen, який працював у Словаччині з початку 90-х, почав збільшувати обсяги виробництва та лінійку випуску авто, KIA розпочала будівництво свого першого заводу в Європі саме у словацькій Жиліні, Peugeot Citroën почав зводити завод у Трнаві.

Словаччину почали називати європейським Детройтом. І це – попри те, що автомобільної галузі у Словаччині практично не існувало до 90-х років, на відміну від Чехії. Крім того, нові заводи в країні будували й такі гіганти, як Samsung (на півдні Словаччини в місті Галант у 2002-му) та Sony (Нітра, 2007-2008 роки).

Словаччина приєдналася до Європейської Спільноти 1 травня 2004 року разом зі своїми сусідами з Вишеградської четвірки, Словенією та країнами Балтії. Колись чорна діра Європи, Словаччина стала реформістським тигром, перевершивши своїх сусідів із Вишеградської четвірки у процесі інтеграції, кульмінацією якого стало запровадження в країні євро з 1 січня 2009 року. Словаччина стала країною, яку поважають на світовій арені.

Досягнення двох урядів Дзурінди, надто другого, вражають. Найважливіші з них такі:

  • Словаччина зазнала найсильнішого кумулятивного зростання економіки з-поміж усіх країн ЄС-27 між 2000-м та 2012 роком.
  • Рейтинг S&P Словаччини надзвичайно виріс. Станом на 2000 рік він був на три позначки нижчий за Польщу та на чотири – за рейтинги Чехії та Угорщини. 2005 року її рейтинг став найвищим – на одну позначку вищий за Чехію та Угорщину і на дві – за Польщу.
  • Рівень безробіття упав з 19.3% 2001 р. до 13.4% 2006 р. і до 9.6% 2008 р.
  • Дефіцит державних фінансів упав з 12.3% ВВП 2000 р. до 3.2% 2006 р. та 2.1% 2008 р.
  • Державний борг зменшився з 50.3% ВВП станом на 2000 р. до 30.5% 2006 р. та 27.9% 2008 р.
  • Частка населення, що ризикувала скотитися до межі бідності, знизилася з 13.3% 2005 р. до 10.9% 2008 р.
  • Між 2004-м та 2008 роком ступінь зближення з середнім по ЄС за рівнем доходу був найвищий з-поміж усіх посткомуністичних країн та суттєво вищий, ніж в решті країн Вишеград-4.

Податкова реформа

Податкова реформа уряду Мікулаша Дзурінди є найбільш обговорюваною та схвалюваною у світі. Словаччина ввела свою нову систему оподаткування на поч. 2004 року. 

Словаччина спромоглася на значно радикальніші перетворення, ніж інші країни. Зокрема, скасувала всі звільнення від оподаткування, всі особливі ставки та особливі податкові режими, подвійне оподаткування. Запровадила єдину ставку ПДВ та фіксований прибутковий податок. 

Ця податкова реформа базувалася на справедливості, нейтральності, простоті, точності, ефективності та виключенні подвійного оподаткування. Зазвичай, податкові системи сповнені спотворень, винятків та особливих ставок, надто у розвинених країнах.

Ця реформа проводилася міністром фінансів Іваном Міклошом. Було засвідчено, що саме фіксований податок спростить податкову систему та підвищить її ефективність. 
Хоча Міжнародний валютний фонд був проти запровадження фіксованого податку на особисті доходи (до речі, не вперше) і рекомендував поступово запроваджувати його протягом трьох років. Цю пропозицію було відхилено. "Зараз, або ніколи" — в такій ситуації перебували словаки, і таки запровадили фіксовану ставку податку. Це рішення виявилося вдалим. 

Податкова реформа в Словаччині

Реформа дала дуже хороші результати. Дала дуже добрий міжнародний маркетинговий ефект. Словаччина перетворилася на привабливе місце для вкладення прямих іноземних інвестицій. 

Також вже з наступного, 2005 року, почали зростати податкові надходження. Також зменшився рівень ухиляння й уникнення сплати податків, оскільки реформа послабила привабливість такої поведінки (привіт Гетманцеву). 

До речі, тодішні канцлер Німеччини Г. Шредер, міністр фінансів Франції Н. Саркозі та прем'єр-міністр Швеції Г. Й. Перссон нещадно критикували цю реформу. Вони називали це "несправедливою податковою конкуренцією". Злякалися, коротше.  На їхню думку, такі податкові реформи нечесні, бо будуть призводити до дефіциту бюджетів нових країн-членів ЄС, які треба буде компенсувати з коштів ЄС. Крім того, вони намагалися доводити, що такий крок заохочуватиме перетікання інвестицій зі старих до нових членів. 

По-перше, такі податкові зміни не спричинили ніякого дефіциту в держбюджеті. Зате такі зміни роблять внесок у пришвидшення економічного зростання, а отже і зменшують потребу звертатися за фінансуванням з ЄС. 
По-друге, те що це збільшило податкову конкуренцію у Європі, то це тільки позитивно. Треба боротися за інвесторів і створювати для них сприятливі умови. І ті троє, хто критикував цю реформу, нехай би краще оптимізовували свою податкову систему, а не плакали. Ми ж знаємо які податки у Швеції, скажімо. І це, до речі той випадок, коли має бути байдуже на думку таких "союзників". Треба робити успішною свою країну.

Є інший давній цікавий випадок - з Ірландією. Коли ЄС змушував цю країну-члена підняти податки. У відповідь міністр фінансів Ірландії порадив колегам-міністрам, Єврокомісії та Європейському центробанку тримати свої поради при собі, бо Ірландія, економічні успіхи якої найбільші в Європі, їх не потребує.